Четвер, 13.12.2018, 18:38
Вітаю Вас Гість | RSS
Макарівський НВК "ЗОШ І ст. - районна гімназія"
Меню сайту
Статистика

Индекс цитирования Seo анализ сайта


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Оцініть наш сайт
Оцінка сайту
Всього відповідей: 124

Василь Сухомлинський

Василь Сухомлинський

 

Як же все це було без мене?

Яринці минуло сім років. Завтра їй іти до школи.

Відкрила мама шафу, виклала всі платтячка Яринчині, приміряє, думає, яке одягти доньці на шкільне свято.

Побачила Яринка серед викладеного одягу маленьку-ма-леньку сорочечку — трішечки більшу від маминої руки й трошки меншу від таткової.

— Це перша твоя сорочечка,— сказала мама.

 

Яринка сплеснула руками від подиву: — А чи довго ж я була така маленька?

— Ні, не довго, з тиждень. — А перед цим?

— Перед цим тебе не було. Дівчинка дивилась на маму

широко відкритими очима.

— Як же це так — мене не було?..

А все довкола — дерева, квіти, кіт, голуби — все це було? — Це все було. — Як же все це було без мене? Мати мовчала. Яринка думала.

 

ГОРБАТЕНЬКА ДІВЧИНКА

Другий клас розв’язував задачу. Тридцять п’ять учнів схилились над зошитами. Коли це у двері хтось тихо постукав.
— Будь ласка, відчини двері й подивись, хто там стукає,— мовить учитель.
Чорноокий хлопчик, що сидів за першою партою, живенько відчинив двері. До класу зайшов директор школи з маленькою дівчинкою. Тридцять п’ять пар очей впилися в незнайому дівчинку.
Вона була горбатенька.

Учитель затамував подих і повернувся обличчям до класу. Він дивився у вічі пустотливих школярів і мовчки благав: хай не побачить дівчинка у ваших очах ні подиву, ні насмішки.
У їхніх очах була тільки цікавість. Вони дивилися на незнайому дівчинку й лагідно всміхалися.
Учитель полегшено перевів дух.
— Цю дівчинку кличуть Олею,— каже директор.— Вона здалеку приїхала до нас. Хто поступиться їй місцем на першій парті? Бачте, яка вона маленька?
Усі шість хлопчиків і дівчаток, що сиділи за передніми партами, піднесли руки.
— Я...
Тепер учитель був спокійний: клас витримав іспит.

 

ПО ВОЛОСИНЦІ

Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого онука Петрика до лісу.

Першокласник Петрик був ледаченьким хлопчиком. Збираючись до лісу, бабуся дала йому нести вузлик з їжею й водою. Петрикові вузлик здавався дуже важким. Бабуся понесла їжу сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

Прийшовши до лісу, бабуся з внуком сіли відпочити. Вони побачили, як до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик підвівся й глянув на кущ. Він побачив велике волосяне гніздо.

Пташка швидко літала до гнізда, щоразу приносила по волосинці.

Петрик від подиву й хвилювання стояв, широко відкривши очі.

— Бабусю,— пошепки запитав він, — невже вона по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

— Так, по волосинці,— відповіла бабуся.

- Це працьовита пташка.

Петрик стояв задуманий.

Через хвилинку він сказав:

- Бабусю, я нестиму з лісу ваше пальто….

 


Оленчин горобчик

Маленькій Оленці дуже хотілося впіймати горобчика. Але той не давався в руки. Тоді вона надумала склеїти горобчика з сірого пір'я.

Розрізала в подушці маленьку дірочку. Набрала сіренького пір'я. З тіста зліпила голого горобчика, обмазала вишневим клеєм. Натулила пір'ячка.

Ось і горобчик готовий — сіренький, з тоненьким дзьобиком, з чорними оченятами, як макові зернятка. Посадила Оленка горобчика на підвіконні. Насипала йому пшонця, поставила водички.

Мовчить горобчик. Накришила хліба — мовчить горобчик.

Але ось надворі над вікном зацвірінчала горобчиха до своїх діток.

Підняв голівку Оленчин горобчик, повернувся до відчиненого вікна, розправив крильця...

 

ПРО ЩО ДУМАЛА МАРІЙКА

Оповідання

Діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає. Той, хто шукає, мусить знайти всіх.

Заховалася маленька синьоока дівчинка Марійка під високою вербою й чекає. Шукає хлопчик Коля.

Ось він знайшов Ларису. Скрикнула Лариса, засміялася, вибігла зі схованки.

Потім знайшов Коля Петрика. Скрикнув Петрик, засміявся і теж вибіг зі схованки.

Бігають діти, сміються, а Марійки ніхто не шукає.

«Чому ж це про мене забули?» — думає Марійка.

Прикро стало Марійці. Думає вона:

«Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме Коля, шукатиме Лариса, шукатиме Петрик. Ніхто не знайде мене, і всі сумуватимуть».

Так думала Марійка, і від цієї думки з очей її на траву впало дві сльозинки. Та в ту мить, коли сльозини торкнулися зеленої трави, хтось доторкнувся до Марійчиної руки. То був Коля. Він таки шукав Марійку і знайшов.

 

Кінь утік.

Це було в четвертому класі. Всі схилились над зошитами. Учитель дав задачі для самостійного розв'язування, і діти уважно працювали. Віталик сидів на останній парті. Він уже закінчував розв'язувати задачу, як раптом на парту впала записка.

«Це знову, мабуть, від Петрика,— подумав Віталик.— Знову просить ковзани. Що ж я йому весь час даватиму свої ковзани?»
— Іване Петровичу,— сказав Віталик,— мені хтось записку кинув... Хіба ж можна на уроці записки писати?
— Записки на уроці писати не можна,— сказав Іван Петрович.— Але якщо вже тобі хтось написав, то розповідати про неї вчителеві — недобре, Віталику. Записка — це ж таємниця, яка мусить бути відома тільки тобі і твоєму товаришеві. А ти розголошуєш цю таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш...
Віталик почервонів. Тепер він зрозумів, що вчинив негарно.

У класі запанувала тиша. Дехто з хлопців час від часу підводив голову, дивився на Віталика, і в тих поглядах хлопчик бачив подив і обурення.
Віталик розгорнув записку і прочитав: «Віталику,— писав Петрик,— я намалював вогнегривого коня. Якщо хочеш, дам тобі».

На перерві Віталик підійшов до Петрика.
— Давай коня, — сказав Віталик.
— Утік кінь...— тихо відповів Петрик.

 

СЬОМА ДОЧКА

Було в матері сім дочок. Ось поїхала мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.
Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною стали говорити, як вони знудьгувалися за матір’ю.
— Я скучала за тобою, немов маківка за сонячним промінням, — сказала перша дочка.
— Я ждала тебе, як суха земля жде краплину дощу,
— промовила друга дочка.
— Я плакала за тобою, як маленьке пташеня плаче за пташкою, — сказала третя.
— Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки,
— щебетала четверта.
— Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, — промовила п’ята.
— Я виглядала тебе, як вишневий садок виглядає соловейка, — сказала шоста.
А сьома дочка нічого не сказала. Вона роззула матусю й принесла їй води у ночвах — помити ноги.

 

ВЕРБА — МОВ ДІВЧИНА ЗОЛОТОКОСА

Над ставком стоїть плакуча верба. Схилила свої зелені віти й дивиться у воду. Вітер дихне — гойдаються віти, мов коси дівочі.

Біля самого стовбура маленька пташка помостила гніздечко. Прокидається вона рано-вранці. Як вилітає зі свого теплого гніздечка, зелені коси тремтять. Це верба прислухається до пташиного співу.

Прийшла осінь. Холодний вітер позолотив гілки. Дівчина-верба стала золотокоса. А пташки не стало. Куди вона поділася? Полетіла в теплий край — далекодалеко за море. Весною вона прилетить, і верба перестане сумувати. Знову зазеленіють коси, рано-вранці прокидатиметься щаслива дівчина. І пташка буде щаслива, бо вона вдома, на Батьківщині. Бо Батьківщина — це найдорожче для нас. Дорожчого за Вітчизну немає нічого.

А зараз дівчина золотокоса сумує. Тихо над ставком. Упав золотий листок і поплив кудись далекодалеко. Зітхнула верба.

 

Василь Сухомлинський

У бібліотеці на полиці стояли поруч дві книги. Одна — в шкіряній оправі, назву тиснено золотими літерами. Це книга про Великого Завойовника. Друга — в тонкій сіренькій обкладинці. Цо книга про Плугатаря й Сіяча.
— Люди стають розумні завдяки тому, що читають мене. Якби не було Завойовників, не було б ні Могутності, ні Слави.
Книга про Плугатаря і Сіяча й питає:
— А де той Завойовник, про якого ти розповідаєш? Про якого Завойовника в тебе написано?
— Він пройшов увесь світ. Перед чим тремтіли народи. Він спалив тисячу міст і підкорив ото народів.
— А де ж він тепер?
— Книга про Великого Завойовника мовчала.
— А я знаю, де твій Завойовник, — каже книга рро Плугатаря й Сіяча. — Він зогнив у землі. А мої Плугатар і Сіяч живуть вічно.

 

Як Наталя у лисиці хитринку купила.

Прийшла Лисиця на базар, принесла повну торбу якогось краму, прикритого білим рушничком.

Діло було зимою. Стала Лисиця в ряд, підняла пухнастий комір, поставила кошик на стіл, відкрила, й побачили люди: у кошику хитринки.

Ішла повз базар Наталочка. Побачила — Лисиця хитринки продає. Підійшла і вибрала собі таку хитринку: маленька дерев’яна дівчинка приклала руку до голови, скривилася й жалібно пищить: «Ой, голова болить».

Купила Наталя хитринку, принесла додому.

Треба готувати уроки, але ж не хочеться.

— У мене голова болить, – скаржиться Наталя мамі, — не буду уроків вчити.

— Добре, полеж, Наталочко.

Лягла дівчинка в ліжко й одразу ж забула про головний біль, каже мамі:

— Мамо, я піду покатаюсь на ковзанах.

— Але ж у тебе голова болить, — здивувалась мама.

Наталочка почервоніла від сорому.

«Віднесу на базар хитринку, віддам Лисиці, не треба мені її хитрощі»,— подумала вона.

Пішла на базар. Засунула руку у кишеню, а маленької дерев’яної дівчинки нема.

«Де ж вона поділася?» — дивується Наталя.

Так і не зрозуміла дівчинка, куди поділася хитринка. Розповіла про все мамі.

Мама й каже:

— Злякалася тебе хитринка. Хитрощі не люблять совісті.

— А де ж моя совість? У чому вона?

— У тому, що тобі стало соромно.

 

БЕЗ ХУСТИНИ ТОБІ НЕКРАСИВО

Надійка й Вітя поверталися з лісу додому, їхній шостий був сьогодні на екскурсії.
Коли збиралися додому, сталося так, що Надійка й Вітя відстали від класу.
Вони йшли лісовою стежкою. Ліс ще тільки прокидався від зимового сну.
На галявинах цвіли проліски, а під деревами ще лежали снігові шапки — немов велетенські гриби.
Вітя розповідав Надійці захопливу повість про мандрівку в космічні простори.
Щойно прочитав і хотілося поділитися своїми враженнями, думками й хвилюванням.
Ось і кінчився ліс. Стежка далі вела полем. У полі гуляв дужий, поривчастий вітер.
Він зірвав із Надійки легеньку хустину й поніс далеко хтозна й куди.
Вітя кинувся, було, доганяти, але Надійка зупинила:
— Облиш. Хіба її доженеш?
Вітя скинув свою шаль і дає Надійці:
— Запнись. Холодно ж, простудишся.
Та дівчинка й слухати не хоче. Вона запевняє, що вітер зовсім не холодний.
— Вітер пахне весною, — каже вона.
— Але ж вітер ще зимовий, — наполягає Вітя. — Ти простудишся й захворієш.
У відповідь Надійка засміялась.
Тут Вітя зиркнув на Надійчину голову й кинув:
— А без хустини тобі некрасиво...
Надійка зашарілася й каже:
— Справді-таки вітер холодний. Дай, будь ласка, шаль. Завтра принесу тобі в школу...

 

Яблунька і літо

Юрко й Мишко весною посадили біля школи яблуньку. І домовились: на канікулах будуть приходити до школи і поливати її. Сьогодні поливатиме Юрко, завтра – Мишко, потім знов Юрко, потім Мишко. Ростиме собі яблунька – сил набиратиметься. Настали канікули.

“Сьогодні мені поливати яблуньку, – подумав Юрко. – Та хіба їй що станеться, як один день не полити? Завтра прийде Мишко й поллє…”

Настав Мишків день. Далеченько жив Мишко від школи. Він собі й подумав: “Учора ж поливав яблуньку Юрко.. Нічого їй не станеться, як один день не полити. Завтра знову Юрків день, він трохи ближче від школи живе, хай собі й поливає”.

Минали дні, Юрко надіявся на Мишка, а Мишко на Юрка.

Кілька днів ніхто яблуньку не поливав.

А щодня приходив до школи маленький Андрійко. Він годував рибок у шкільному акваріумі. Бачить хлопчик: ніхто яблуньки не поливає, ось-ось засохне. Він і став її щодня напувати. Зеленіє яблунька, сил набирається.

От і перше вересня. Прийшли діти до школи. Не терпиться Юркові взнати: а чи поливав Мишко? І Мишкові хочеться дізнатися: чи Юрко поливав?

Пішли хлопці до яблуньки. Ідуть і мовчать. А як побачили, що вона зеленіє, то засоромились і потупились у землю. Бо кожен подумав: це ж тільки я не поливав, а товариш мій поливав.

Так і стояли хлопці перед яблунькою, схиливши голови, аж поки не пролунав дзвінок.

 

Дідова колиска

Одного разу батько шукав щось на горищі. Знайшов стару дерев'яну колиску. Дивна така — помережана, різьбою прикрашена. Ще й буквами старовинними вирізано: «Мир і хліб».

— Це дідова колиска,— сказав батько. Він довго дивився на неї, а потім витер пил і заніс до хати.— Хай зберігається...

Я не знаю свого дідуся. Батько показав мені тільки його могилу на кладовищі...

Коли я чую слово Батьківщина, мені пригадується старовинна колиска. В ній лежав дідусь...

Батьківщина — це люди, які жили на нашій землі до нас. Вони орали землю й сіяли, раділи й плакали, співали пісні. Це наші предки.

Ми повинні знати минуле нашої Батьківщини. Хто забув про колиску, в якій лежав його дідусь, той не може бути справжнім патріотом.

А наша колиска — це наше рідне село, рідна хата, мати й батько. З рідної хати починається для мене Батьківщина.

Пошук
Календар
«  Грудень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання  

Ми у соціальних мережах
Корисні посилання
Погода

волог.:

тиск:

вітер:


Макарів © 2018

Макарівський НВК "ЗОШ І ст. - районна гімназія"

08000, Київська область, Макарівський район, смт. Макарів, вул. Ватутіна, 10; тел. 045 (78) 5-26-68; @-mail:makgymnasia@i.ua

  Весь контент доступний за ліцензією Creative Commons Attribution 4.0 International license


     
Створити безкоштовний сайт на uCoz